Психологія розвитку як історична дисципліна (читаючи Володимира Роменця)

Abstract

Психологія розвитку характеризується як складова логіко-історичного руху-поступу психологічного пізнання, супроводжуваного змістовним наповненням ідеї розвитку. Констатується, що передумови ідеї складаються у психології Первісного суспільства, що зародження ідеї відбувається у психології Стародавнього світу, що свого теоретичного оформлення вона набуває у системах античної психології, психології середньовіччя, епохи Барокко і Просвітництва. Відповідно до рівнів становлення психологічних знань, ідея розвитку постає ситуативно та мотиваційно наповнюваним змістом. Простежується, іншими словами, розвій ідеї розвитку на міфологічному та філософському етапах історії всесвітньої психології, тобто етапах, які у психології розвитку характеризуються як “донаукові”, й водночас відтворюється логіко-історичний процес формування концептуальних засад цієї дисципліни. Стверджується, що останні постають упродовж історії психології й знаходять своє переломлення у стилях теоретизування, демонстрованих, хочуть вони того чи ні, сучасними вченими. Тому що існують “історико-психологічні взаємо-переходи між сучасним, минулим і майбутнім” (В. Роменець): минуле утримує у собі ескіз майбутнього, а сучасне - це ланка зв’язку між ними. Відтак психологія розвитку - історична дисципліна у повному значенні цього слова. Аналізування обмежується психологією епохи Просвітництва, проте увага автора зосереджується на психології епохи Барокко. її роль у психологічному, як і науковому загалом, пізнанні доленосна. Закладаються гносеологічні підвалини науки Нового часу, на яких вибудовується не лише класичне природознавство, а й класична психологія. Згадані взаємопереходи отримують свій концентрований, репрезентований теоретичними системами чільних представників епохи (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.В. Лейбніц, Дж. Локк), вигляд. Утворюються проблемне поле та гносеологічні концепції психології розвитку, на підґрунті яких постає класичний тип наукової раціональності. Вчені, котрі збагатили її своїми здобутками, отримують те “надсвідоме” (М. Ярошевський), котре засвідчує себе відповідним стилем теоретизування. Історичний аналіз у психології розвитку переходить у загально-психологічний, а потім і наукознавчий. Утілюється принцип доповнюваності, якому, на основі єдності історичного і логічного, підпорядковується рух-поступ психології розвитку і психології загалом. Дослідження обіймає три кроки конкретизації його задуму. Спочатку простежується становлення категорій та категоріальних рамок осмислення ідеї розвитку; далі - формування проблемного поля та гносеологічних концепцій цієї дисципліні; нарешті, на прикладі дискусії, яку автор, із посиланням на творчість В. Роменця, веде з російськими колегами, ілюструється провідна думка дослідження: психологія - історична дисципліна за об’єктом, процесом дослідження і способом теоретизування учених, котрі долучилися до її джерел.